Як я навчилася не боятися вибору «там чи тут» і повернула собі землю під ногами
«Пам’ятаю той ранок, коли єдине, про що я могла думати, прокинувшись у чужій квартирі, — це “хоч би не повторилося знову”. Страх, що сьогодні я так і не знайду відповіді, чи залишатися в безпечній Європі, чи збирати валізи додому, сидів у голові густим туманом.
З кожним новим днем невизначеності ставало тільки гірше. Це був замкнений круг: чим довше я вагалася, тим важчим здавалося рішення. Знаєш, про що я?
Було жахливо, бо я навіть не усвідомлювала, що зі мною відбувається. Я не знала, що в цього стану є назва — синдром «ні тут, ні там».
Усе почалося, коли я остаточно відчула розгубленість за кордоном. Так, у мене болісний досвід війни, поспішного виїзду, втрати дому. Я не казала собі “ну все, це кінець”, але щось усередині постійно шепотіло: “А раптом я помилюся з вибором?”
Інколи, здавалося, я тримаюся: знаходжу роботу, записуюся на курси мови. Та в голові вже крутилися думки — “а якщо завтра все стабілізується й треба буде повертатися?” І знаєш, що було найгірше? Це працювало, як самоздійсне́нне пророцтво: що більше я боялася зробити крок, то важчим ставав будь-який наступний.
Подруги казали: “Не парся, головне — безпека!” Але мені було не до легких порад. Це нагадувало гітару, яку ніби налаштували, а вона все одно фальшує: зовні все добре, а всередині щось постійно ламається…
Коли дилема поверталася щоранку, я почувалася дедалі безпораднішою. Я вже не могла просто радіти буденним речам. У кожній ситуації, де треба було прийняти рішення — подовжити оренду, підписати дитину до школи, — у голові знову починалася ця головоломка.
Щойно я відкривала новинну стрічку, тривога наростала. Я навіть не розуміла, чому, але з кожним разом страх ставав сильнішим. Це перетворювалося на гонку: як би не схибити, як би не залишитися “без дому” в обох країнах.
Я шукала, що могло б мене заспокоїти. Гортала форуми для біженців, читала статті, слухала вебінари про еміграцію… Але чим більше інформації, тим більше плутанини.
Дійшло до того, що я перестала планувати щось узагалі. Я боялася помилитися настільки, що навіть пропускала можливості. Коли хтось пропонував роботу чи спільний проєкт, я панікувала ще до початку: “А якщо завтра доведеться їхати? Навіщо їм людина, яка може зникнути?”
Я розуміла, що це — не нормально. Не могла так далі жити. Почувалася, ніби моє подвійне життя руйнує і мене, і стосунки з близькими, і навіть мою віру у власні сили. Але без підтримки мені бракувало ресурсів урватися з цього стану…»